Відлуння війни

Матеріал підготував учень 9-В класу
НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №25,
природничо-математичний ліцей» м. Кіровограда
Толкун Олександр

На території Кіровоградської області нараховується майже 6 тисяч пам’ятників історії, археології, монументального мистецтва, архітектоури. Зокрема - 2656 пам’ятників археології (в більшості випадків це кургани, місця давніх поселень, стоянки первісних людей), 2362 – пам’ятників історії, з них 1700 належать до періоду Великої Вітчизняної війни (військові захоронення та меморіали), 33 пам’ятника національного значення.
В Кіровоградскій області до святкування 65-ої річниці Перемоги приведут до належного стану 969 меморіалів и пам’ятників.
Також обласна влада планує до 9 травня 2010 року надрукувати книгу про участь Кіровоградскої області в історії війни 1941-45 років, орієнтована вартість тиража буде складати 90 тис. грн.

Історична довідка
У перших числах березня 1944 року у складних умовах весняного бездоріжжя майже одночасно перейшли в наступ війська трьох фронтів.
На світанку 6 березня 1944 року після сильної артилерійської та авіаційної підготовки розпочали наступ на Миколаївсько-Одеському напрямку по фронту від Новгородки до Дудчиного армії 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського. На правому фланзі діяли з’єднання 37-ї армії генерал-лейтенанта М.Н.Шарохіна і 57-ї генерал-лейтенанта М.О.Гагена, які визволяли південні райони Кіровоградської області.
Розвиваючи наступ, частини 93-ї стрілецької дивізії генерал-майора А.Я.Крузе і 113-ї полковника П.В.Дмитрієва 10 березня оволоділи районним центром Новгородкою і залізничною станцією Куцівкою. Того ж дня з’єднання 57-ї армії визволили від гітлерівських окупантів дев’ятнадцять населених пунктів.
Визволенню села Братолюбівки Долинського району перешкоджав ворожий опорний пункт на висоті 163,8. Рота старшого лейтенанта П.М.Андрєєва штурмом оволоділа висотою. Противник намагався повернути втрачену позицію і почав контратаку при підтримці тридцяти танків. Гвардійці відсікли піхоту від танків. Контратаку фашистів було відбито. В цьому бою Андрєєв особисто підбив ворожий танк. За героїчні подвиги сімнадцять воїнів було нагороджено орденами і медалями, а П.М.Андрєєва удостоєно звання Героя Радянського Союзу.
Гітлерівське командування намагалось утримати залізничну станцію Долинську, як важливий стратегічний опорний пункт і магістраль, якою прибувало поповнення особового складу та додаткова військова техніка. Ламаючи ворожий опір, воїни 64-го стрілецького корпусу генерал-майора М.Б.Анашкіна в складі 19-ї, 52-ї і 73-ї стрілецьких дивізій 12 березня визволили районний центр і залізничну станцію Долинську. Наступ тривав. Радянські війська 13 березня визволили Устинівку, а 18-го – Витязівку. 16 березня частини 68-го стрілецького корпусу генерал-майора М.М.Шкодуновича у складі 93-ї, 113-ї і 223-ї стрілецьких дивізій визволили Бобринець.
Вранці 5 березня гуркіт кількох тисяч гармат сповістив про початок наступу головного угруповання 2-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І.С.Конєва з району Звенигородки на Уманському напрямі. Цей наступ був несподіваним для ворога. Війська лівого крила фронту у складі 5-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта О.С.Жадова і 7-ї гвардійської армії генерал-полковника М.С.Шумилова 8 березня перейшли в наступ із південного і північного заходу від Кіровограда в загальному напрямку на Новоукраїнку – Первомайськ.
Піхотинці 20-го стрілецького корпусу генерал-лейтенанта Н.І.Бірюкова і частини 31-ї танкової бригади підполковника В.С.Молчанова 11 березня після стрімкого удару увійшли в м.Гайворон. Того ж дня з’єднання 5-ї гвардійської і 53-ї армій визволили понад сорок населених пунктів.
У цих боях брали участь і бійці стрілецького батальйону 18 танкового корпусу 170-ї танкової бригади. Ветеран цієї бригади Валентина Крангач ділиться спогадами про цей бій:
– На світанку 13 березня 1944 року бійці 18-го танкового корпусу у взаємодії з підрозділами повітряно-десантної дивізії зламали опір противника у с.Хащуватому і пробились до мосту на р. Південний Буг. Після того, як сапери лейтенанта А.В.Гольцева розмінували його, танковий екіпаж молодшого лейтенанта В.І.Пономаренка стрімко перетнув його і на правому березі ріки гарматним вогнем і гусеницями знищив вогневі точки.В атаку кинулись наші автоматники. Вони швидко оволоділи Буговим та увірвались у Казавчин. Зав’язався жорстокий нерівний бій. Коли воїни 170-ї танкової бригади звільнили с.Казавчин, то побачили жахливу картину. На землі, скошені ворожими кулями, лежали наші автоматники. Серед них, затиснувши в руці автомат, був командир батальйону Зіновій Осадчий. В кишені його гімнастерки були пробиті кулями і залиті кров’ю документи, фотографії і лист до матері. А навколо – десятки трупів гітлерівців.
У листі до матері комбат писав: “Дорога матусю! Ми стали суворими людьми. Ми рідко сміємося. Ми не маємо права сміятися, доки окупанти чинять криваві звірства у наших містах і селах. Ідучи в бій, ми беремо з собою зброю. І якщо попадемо в полон, то краще пустити кулю у себе! Це не означає, що ми не любимо життя. Ще й як ми його любимо! І чим більше ми любимо життя, тим сильніше ставимося з презирством до нього. Послухай мене: ми перемагаємо смерть тому, що... б’ємося не тільки за своє життя. Ми виходимо на поле бою, щоб відстоювати святе-святих – Батьківщину! Іноді, мамо, буває важко, дуже важко. Горе згинає плечі. Серце стогне у грудях, коли з бою не повертаються товариші, з якими рік прожив на фронті, їв з одного казанка, накривався однією ковдрою, ділився останнім пучком махорки. За тугу свою, за смерть друга ми б’ємо ворога з потрійною силою. Гудуть танкові двигуни. Швидко підемо ми в бій. То ж благослови мене, матінко, на перемогу! Твій син Зіня”. За проявлений героїзм старший лейтенант З.О.Осадчий був нагороджений орденом Вітчизняної війни першого ступеня посмертно.
Місто Новомиргород визволяли воїни 6-ї стрілецької дивізії полковника І.Ф.Обушенка. Ворог зазнав великих втрат. Тільки в боях під Новомиргородом було знищено понад 800 гітлерівців і захоплено кілька артилерійських батарей та складів боєприпасів.
У ході цих наступальних боїв наші воїни виявили справжній героїзм.
На підступах до Новоукраїнки противник посилив опір наступаючим радянським військам. Новоукраїнка та залізничний вузол Помічна мали для ворога винятково важливе значення. Тут було зосереджено багато боєприпасів, пального, продовольства та військового обмундирування. Новоукраїнку було перетворено в надзвичайно укріплений опірний пункт оборони. Ворог підтягнув сюди 32-гу піхотну дивізію і танкові частини. Всі підступи до міста і крайні будинки замінували. Та опір було зломлено. Частини 13-ї гвардійської дивізії генерал-майора Г.В.Бакланова, 97-ї гвардійської дивізії генерал-майора І.І.Анциферова, 50-ї дивізії підполковника Н.О.Рубана та 16-ї танкової бригади полковника М.В.Хотимського 17 березня визволили Новоукраїнку.
На відзначення здобутої перемоги і за визволення Новоукраїнки та залізничного вузла Помічної наказом Верховного Головнокомандуючого від 18 березня 1944 року військам, що брали участь у боях, було оголошено подяку. Наказом Верховного Головнокомандуючого від 29 березня 1944 року семи військовим частинам і з’єднанням було присвоєно почесні найменування “Новоукраїнських”.
Наші війська просувалися вперед. Стали вільними Добровеличківка, Піщаний Брід, Фурманівка, Любомирка. З’єднання 7-ї гвардійської армії, розвиваючи наступ 18 та 19 березня, визволили останні населені пункти південної частини колишнього Піщанобрідського району – Миколаївку, Перчунове, Глиняне. Цим було завершено визволення всієї території степового краю. На честь цієї славної події в Перчуновому встановлено гранітний обеліск з написом: “19 березня 1944 р. звільненням с.Перчунового закінчилося очищення Кіровоградщини від німецьких окупантів”.
За 15 днів весняного наступу війська 2-го і 3-го Українських фронтів успішно завершили битву на великій території Кіровоградщини від Інгулу до Південного Бугу.





15-го лютого виповнився 21 рік від дня закінчення Афганської війни. В Україні цей день оголошено Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
За інформацією управління внутрішньої політики облдержадміністрації, у складі обмеженого контингенту в Афганістані воювали близько 5 тисяч вихідців з Кіровоградщини, практично кожен третій з них нагороджений бойовими медалями. За час війни, з 1979 по 1989 роки 114 кіровоградських юнаків загинули, 2 зникли безвісти.
У Кіровоградській обласній організації Спілки воїнів-афганців більше 4,5 тисячі чоловік, у Кіровограді 1,5 тисячі. Усі вони є фіксованими членами, тобто мають окремі обов'язки та права, мають посвідчення та нагрудні знаки. А загалом воїнів-інтернаціоналістів, що воювали у різний час за інтереси СРСР в усьому світі, на Кіровоградщині – 10 тисяч.
У Афганістані загинуло 114 осіб із Кіровоградщини, а з України загалом 4 тисячі. Близько 400 тисяч громадян України брали участь у військових конфліктах за межами СРСР, з них більше 360 тисяч в Афганістані. 80% тих, хто служив там, перехворіли на малярію і тиф. Сьогодні вони потребують невідкладної і ґрунтовної медичної допомоги. Тому Українська спілка воїнів-афганців не припиняє своєї діяльності. Її члени і допомагають одні одним, і державі не забувають нагадувати про тих, хто на полі бою виконував свій військовий обов'язок.
В 1996 році було встановлено пам’ятник воїнам-афганцям, який, на жаль, через деякий час був розграбований шукачами металобрухту. Зараз пам’ятник реставрований за кошти воїнів-афганців та людей, небайдужих до болю солдат, які пройшли вогонь афганської війни.