Відлуння війни

Матеріал підготував учень 9-В класу
НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №25,
природничо-математичний ліцей» м. Кіровограда
Толкун Олександр

На території Кіровоградської області нараховується майже 6 тисяч пам’ятників історії, археології, монументального мистецтва, архітектоури. Зокрема - 2656 пам’ятників археології (в більшості випадків це кургани, місця давніх поселень, стоянки первісних людей), 2362 – пам’ятників історії, з них 1700 належать до періоду Великої Вітчизняної війни (військові захоронення та меморіали), 33 пам’ятника національного значення.
В Кіровоградскій області до святкування 65-ої річниці Перемоги приведут до належного стану 969 меморіалів и пам’ятників.
Також обласна влада планує до 9 травня 2010 року надрукувати книгу про участь Кіровоградскої області в історії війни 1941-45 років, орієнтована вартість тиража буде складати 90 тис. грн.

Історична довідка
У перших числах березня 1944 року у складних умовах весняного бездоріжжя майже одночасно перейшли в наступ війська трьох фронтів.
На світанку 6 березня 1944 року після сильної артилерійської та авіаційної підготовки розпочали наступ на Миколаївсько-Одеському напрямку по фронту від Новгородки до Дудчиного армії 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського. На правому фланзі діяли з’єднання 37-ї армії генерал-лейтенанта М.Н.Шарохіна і 57-ї генерал-лейтенанта М.О.Гагена, які визволяли південні райони Кіровоградської області.
Розвиваючи наступ, частини 93-ї стрілецької дивізії генерал-майора А.Я.Крузе і 113-ї полковника П.В.Дмитрієва 10 березня оволоділи районним центром Новгородкою і залізничною станцією Куцівкою. Того ж дня з’єднання 57-ї армії визволили від гітлерівських окупантів дев’ятнадцять населених пунктів.
Визволенню села Братолюбівки Долинського району перешкоджав ворожий опорний пункт на висоті 163,8. Рота старшого лейтенанта П.М.Андрєєва штурмом оволоділа висотою. Противник намагався повернути втрачену позицію і почав контратаку при підтримці тридцяти танків. Гвардійці відсікли піхоту від танків. Контратаку фашистів було відбито. В цьому бою Андрєєв особисто підбив ворожий танк. За героїчні подвиги сімнадцять воїнів було нагороджено орденами і медалями, а П.М.Андрєєва удостоєно звання Героя Радянського Союзу.
Гітлерівське командування намагалось утримати залізничну станцію Долинську, як важливий стратегічний опорний пункт і магістраль, якою прибувало поповнення особового складу та додаткова військова техніка. Ламаючи ворожий опір, воїни 64-го стрілецького корпусу генерал-майора М.Б.Анашкіна в складі 19-ї, 52-ї і 73-ї стрілецьких дивізій 12 березня визволили районний центр і залізничну станцію Долинську. Наступ тривав. Радянські війська 13 березня визволили Устинівку, а 18-го – Витязівку. 16 березня частини 68-го стрілецького корпусу генерал-майора М.М.Шкодуновича у складі 93-ї, 113-ї і 223-ї стрілецьких дивізій визволили Бобринець.
Вранці 5 березня гуркіт кількох тисяч гармат сповістив про початок наступу головного угруповання 2-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І.С.Конєва з району Звенигородки на Уманському напрямі. Цей наступ був несподіваним для ворога. Війська лівого крила фронту у складі 5-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта О.С.Жадова і 7-ї гвардійської армії генерал-полковника М.С.Шумилова 8 березня перейшли в наступ із південного і північного заходу від Кіровограда в загальному напрямку на Новоукраїнку – Первомайськ.
Піхотинці 20-го стрілецького корпусу генерал-лейтенанта Н.І.Бірюкова і частини 31-ї танкової бригади підполковника В.С.Молчанова 11 березня після стрімкого удару увійшли в м.Гайворон. Того ж дня з’єднання 5-ї гвардійської і 53-ї армій визволили понад сорок населених пунктів.
У цих боях брали участь і бійці стрілецького батальйону 18 танкового корпусу 170-ї танкової бригади. Ветеран цієї бригади Валентина Крангач ділиться спогадами про цей бій:
– На світанку 13 березня 1944 року бійці 18-го танкового корпусу у взаємодії з підрозділами повітряно-десантної дивізії зламали опір противника у с.Хащуватому і пробились до мосту на р. Південний Буг. Після того, як сапери лейтенанта А.В.Гольцева розмінували його, танковий екіпаж молодшого лейтенанта В.І.Пономаренка стрімко перетнув його і на правому березі ріки гарматним вогнем і гусеницями знищив вогневі точки.В атаку кинулись наші автоматники. Вони швидко оволоділи Буговим та увірвались у Казавчин. Зав’язався жорстокий нерівний бій. Коли воїни 170-ї танкової бригади звільнили с.Казавчин, то побачили жахливу картину. На землі, скошені ворожими кулями, лежали наші автоматники. Серед них, затиснувши в руці автомат, був командир батальйону Зіновій Осадчий. В кишені його гімнастерки були пробиті кулями і залиті кров’ю документи, фотографії і лист до матері. А навколо – десятки трупів гітлерівців.
У листі до матері комбат писав: “Дорога матусю! Ми стали суворими людьми. Ми рідко сміємося. Ми не маємо права сміятися, доки окупанти чинять криваві звірства у наших містах і селах. Ідучи в бій, ми беремо з собою зброю. І якщо попадемо в полон, то краще пустити кулю у себе! Це не означає, що ми не любимо життя. Ще й як ми його любимо! І чим більше ми любимо життя, тим сильніше ставимося з презирством до нього. Послухай мене: ми перемагаємо смерть тому, що... б’ємося не тільки за своє життя. Ми виходимо на поле бою, щоб відстоювати святе-святих – Батьківщину! Іноді, мамо, буває важко, дуже важко. Горе згинає плечі. Серце стогне у грудях, коли з бою не повертаються товариші, з якими рік прожив на фронті, їв з одного казанка, накривався однією ковдрою, ділився останнім пучком махорки. За тугу свою, за смерть друга ми б’ємо ворога з потрійною силою. Гудуть танкові двигуни. Швидко підемо ми в бій. То ж благослови мене, матінко, на перемогу! Твій син Зіня”. За проявлений героїзм старший лейтенант З.О.Осадчий був нагороджений орденом Вітчизняної війни першого ступеня посмертно.
Місто Новомиргород визволяли воїни 6-ї стрілецької дивізії полковника І.Ф.Обушенка. Ворог зазнав великих втрат. Тільки в боях під Новомиргородом було знищено понад 800 гітлерівців і захоплено кілька артилерійських батарей та складів боєприпасів.
У ході цих наступальних боїв наші воїни виявили справжній героїзм.
На підступах до Новоукраїнки противник посилив опір наступаючим радянським військам. Новоукраїнка та залізничний вузол Помічна мали для ворога винятково важливе значення. Тут було зосереджено багато боєприпасів, пального, продовольства та військового обмундирування. Новоукраїнку було перетворено в надзвичайно укріплений опірний пункт оборони. Ворог підтягнув сюди 32-гу піхотну дивізію і танкові частини. Всі підступи до міста і крайні будинки замінували. Та опір було зломлено. Частини 13-ї гвардійської дивізії генерал-майора Г.В.Бакланова, 97-ї гвардійської дивізії генерал-майора І.І.Анциферова, 50-ї дивізії підполковника Н.О.Рубана та 16-ї танкової бригади полковника М.В.Хотимського 17 березня визволили Новоукраїнку.
На відзначення здобутої перемоги і за визволення Новоукраїнки та залізничного вузла Помічної наказом Верховного Головнокомандуючого від 18 березня 1944 року військам, що брали участь у боях, було оголошено подяку. Наказом Верховного Головнокомандуючого від 29 березня 1944 року семи військовим частинам і з’єднанням було присвоєно почесні найменування “Новоукраїнських”.
Наші війська просувалися вперед. Стали вільними Добровеличківка, Піщаний Брід, Фурманівка, Любомирка. З’єднання 7-ї гвардійської армії, розвиваючи наступ 18 та 19 березня, визволили останні населені пункти південної частини колишнього Піщанобрідського району – Миколаївку, Перчунове, Глиняне. Цим було завершено визволення всієї території степового краю. На честь цієї славної події в Перчуновому встановлено гранітний обеліск з написом: “19 березня 1944 р. звільненням с.Перчунового закінчилося очищення Кіровоградщини від німецьких окупантів”.
За 15 днів весняного наступу війська 2-го і 3-го Українських фронтів успішно завершили битву на великій території Кіровоградщини від Інгулу до Південного Бугу.





15-го лютого виповнився 21 рік від дня закінчення Афганської війни. В Україні цей день оголошено Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
За інформацією управління внутрішньої політики облдержадміністрації, у складі обмеженого контингенту в Афганістані воювали близько 5 тисяч вихідців з Кіровоградщини, практично кожен третій з них нагороджений бойовими медалями. За час війни, з 1979 по 1989 роки 114 кіровоградських юнаків загинули, 2 зникли безвісти.
У Кіровоградській обласній організації Спілки воїнів-афганців більше 4,5 тисячі чоловік, у Кіровограді 1,5 тисячі. Усі вони є фіксованими членами, тобто мають окремі обов'язки та права, мають посвідчення та нагрудні знаки. А загалом воїнів-інтернаціоналістів, що воювали у різний час за інтереси СРСР в усьому світі, на Кіровоградщині – 10 тисяч.
У Афганістані загинуло 114 осіб із Кіровоградщини, а з України загалом 4 тисячі. Близько 400 тисяч громадян України брали участь у військових конфліктах за межами СРСР, з них більше 360 тисяч в Афганістані. 80% тих, хто служив там, перехворіли на малярію і тиф. Сьогодні вони потребують невідкладної і ґрунтовної медичної допомоги. Тому Українська спілка воїнів-афганців не припиняє своєї діяльності. Її члени і допомагають одні одним, і державі не забувають нагадувати про тих, хто на полі бою виконував свій військовий обов'язок.
В 1996 році було встановлено пам’ятник воїнам-афганцям, який, на жаль, через деякий час був розграбований шукачами металобрухту. Зараз пам’ятник реставрований за кошти воїнів-афганців та людей, небайдужих до болю солдат, які пройшли вогонь афганської війни.

Пам’ятнику Володимиру Винниченку - бути!

Матеріал підготувала учениця 9-В класу

НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №25,

природничо-математичний ліцей» м. Кіровограда

Козлітіна Юлія

В місті Львові практично готовий пам'ятник Володимиру Винниченку, який на сьогоднішній день вже виготовлено у повну величину (3,65 м) з глини. Створену з глини скульптурну композицію високо оцінила поважна комісія, до складу якої увійшли знані художники, скульптори та представники компанії, яка буде виконувати усі роботи з бронзи.

Згідно плану, до 15 травня 2010 року пам'ятник Володимиру Винниченку, що планується встановити на площі між п'ятиповерховим та двоповерховим корпусами Кіровоградського державного педагогічного університету, буде привезений до Кіровограда, повідомляє весь Кіровоград.

Але в той час, як відомий не тільки в Україні, а й закордоном львівський скульптор Володимир Цісарик працює над створенням майже 4-х метрового (3,65 м) Винниченка, міська влада планує провести підготовчі роботи відносно реконструкції площі між корпусами педуніверситету: окрім пам'ятника Володимиру Винниченку, на вільному місці буде споруджено фонтан, розбито клумби, посаджено дерева та встановлено спеціальне освітлення. Дехто стверджує, що вона має гармонічно поєднуватися із Театральною площею, де після реконструкції з'явиться пам'ятник корифеям українського театру, та Ковалівським парком і створити єдиний архітектурний ансамбль. На сьогоднішній день вже практично готова технічна документація даного проекту. Відповідно до затвердженого плану проведення робіт, у січні остаточно буде складений кошторис, визначені постачальники матеріалів, проведені тендерні процедури. У лютому заплановано здійснити перенесення електричних опор та підготовку території до майбутнього озеленення, а у березні вже розпочнуться будівельні роботи.

Вперше ідея встановлення в Кіровограді пам'ятника Володимирові Винниченку виникла ще в 1992 році. Однак через брак коштів втілити її в життя не вдавалося. «Дуже добре, що вже сьогодні ми починаємо втілювати в життя цей проект, - зазначив Володимир Пузаков. – Звичайно, що це не могло б відбутися без допомоги меценатів, які погодились допомогти нам у цій справі – це Євген Бахмач, Андрій Райкович та Ігор Шаров . Це люди, які розуміють, що наше місто гідне того, щоб в ньому з'явився пам'ятник всесвітньо відомого земляка, думки і погляди якого поділяли сотні людей».

Модель пам'ятника вже знаходиться у Кіровограді і представляв її особисто скульптор Володимир Цісарик. На презентації було представлено дві скульптури, але після тривалого обговорення було вирішено зупинитись на постаті Володимира Кириловича, який стоїть в повний зріст у задумливій позі і правою рукою підпирає підборіддя. Спочатку планувалось, що відкриття пам'ятника буде приурочене до Дня міста, але вирішено, що доречніше було б це зробити 1 вересня – в день Знань, коли студенти з'їжджаються звідусіль щоб розпочати навчання у КДПУ ім. Володимира Винниченка.

Історична довідка

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

(1880—1951)

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) в робітничо-селянській родині.

У народній школі Володимир звернув на себе увагу неабиякими здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи хлопця віддано до Єлисаветградської гімназії, але він не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. До того ж у старших класах гімназії він був членом революційної організації, писав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», і зрештою його виключили з гімназії.

У 1900 р. у Златополі Володимир екстерном склав іспити за середню школу. Незважаючи на виразне небажання вчителів видати учневі атестат зрілості, під натиском директора гімназії здібний юнак його одержав. Наступного року він вступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Був ув'язнений як член місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців Винниченка випустили «на поруки» за браком офіційних доказів у «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва без права жити по великих містах.

У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на това-ришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії. Але він, переодягаючись вночі в цивільне, тікав з казарми й віддавав свій час роботі серед київського пролетаріату. Цю діяльність було викрито, Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скинув солдатську форму й емігрував до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України.

У 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в'язницю — київську фортецю. Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (Винниченка звільнено з фортеці через проголошену амністію). У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор'я, наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань. З'явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила» — і як реакція відгук І. Франка: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».

У 1907 р. Винниченко був знову заарештований у Кисві й посаджений в знамениту Лук'янівку. Через вісім місяців Винниченка випущено. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. У 1908 р. він перебував у Швейцарії, Італії, Франції, наступного року — у Швейцарії, Франції (Парижі).

У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. У 1916р. він перебував у Москві, Петрограді. Видавав журнал «Промінь», переїхав у 1917р. в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії — нового уряду Української Народної Республіки. У 1918р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості.

Болісні роздуми Винниченка про роз'єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон. У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але незабаром востаннє залишив її, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України.

У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП (б) У, в якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на пленумі.ЦК КП (б) У 1933 року, і з того часу творчість В. Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім'я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трактувалось не інакше як під тавром «буржуазного націоналіста».

Роки війни підірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. в березня 1951 р. письменник помер, похований на цвинтарі Мужена поблизу Канн у Франції.

ТворчістьВинниченка - це стихія, бунт, виклик самому життю. Його драматургія вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими горизонтами» і «обріями», з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.

Нині Винниченко широко й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту.

«Служение обществу должно быть целью жизни»
Матеріал підготував учень 9-В класу
НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №25,
природничо-математичний ліцей» м. Кіровограда
Марченко Артем

Сама идея памятника почетному гражданину Елисаветграда, городскому голове созревала давно: это должна быть не просто величавая фигура с указывающим куда-то перстом, не тривиальный бюст, а композиция. Она заключалась в том, что Пашутин, максимально приближенный к «оригиналу», стоит около кресла градоначальника, которое он освободил для последователей. По идее, тот, кто жаждет городской власти, может встать рядом с Александром Николаевичем, который, между прочим, обязанности городского головы исполнял безвозмездно – все свое жалованье он передавал на нужды города. Возможно, кто-то из кандидатов на должность городского головы, постояв рядом с Пашутиным и примерив «под себя» кресло, задумается о том, нужен ли он городу и общине, сможет ли он возродить славные традиции прошлого. Может, кто-то задумается и решит, что недостоин. Не исключено, что для кого-то это станет стимулом к добросовестной и безупречной работе.
В общем, кировоградский архитектор В. Кривенко стал искать меценатов. «Это было длительное хождение “с протянутой рукой”. Но он нашел меценатов: ими стали Евгений Бахмач, Андрей Райкович и Павел Штутман. Началась работа.
Непосредственно в создании архитектурно-скульптурной композиции принял участие известный львовский скульптор Любомир Яремчук. Скульптуру пришлось дважды «переодевать»! Дело в том, что первоначально Пашутина «одели» в пиджак типа фрака. Специалисты областного краеведческого музея, посмотрев фотографии скульптуры, привезенные из Львова, на заседании худсовета настоятельно рекомендовали сменить фрак на сюртук, характерный для одежды градоначальника. Скульптор переделал. Но специалисты музея, проанализировав свежие фотоснимки, сказали, что сюртук должен быть двубортным, а не однобортным, как это было вылеплено. Кроме того, в первоначальном виде фигура Пашутина была слегка идеализирована, а на самом деле, согласно снимкам, сохранившимся с тех времен, он был немного «тучноват». И с этим справились. На руку градоначальнику «надели» перстень с вензелем Александра III, высочайше пожалованный императором в 1888 году. На шею – орден Святой Анны II степени.
Переделывали и кресло. Сначала оно было стандартного размера, под рост человека. Но терялись пропорции рядом со скульптурой высотой 2 метра 35 сантиметров. Кресло увеличили, но так, чтобы любой желающий смог без особых усилий в него сесть, чтобы, например, сфотографироваться.
Композиция была готова. Ее привезли в Кировоград и поставили на складе. Больше года Пашутин находился в «сарае». Архитектор отдает должное нынешнему городскому голове Владимиру Пузакову, который, несмотря на финансовые трудности, довел начатое до конца. Он обратился к городским бизнесменам с призывом «вскладчину» отреставрировать площадь перед горисполкомом. Отозвались и помогли. Их имена перечислены на постаменте к флагштокам, установленном симметрично памятнику.
Следует напомнить, что эскиз новой площади тоже менялся. Предлагали и даже требовали, чтобы скульптуру сняли с постамента, чтобы ее развернули в другую сторону, чтобы поставили на тротуаре. И с елками была целая эпопея. Но здравый смысл восторжествовал. Во всей этой объемной работе участвовало очень много людей. Перечислить абсолютно всех невозможно. К чести меценатов, следует сказать, что в процесс они не вмешивались, не капризничали и не ставили условия. Но всегда были в курсе продвижения реализации проекта.
Что бы кто ни говорил, с каким бы скептицизмом ни относился к тому, что произошло, но следует осознать и признать, что в Кировограде – событие. Кризис, политика, преддверие выборов, интриги, криминал, разочарование... А мы смогли! В центре города – потрясающей красоты площадь. На ней – дань памяти человеку, верой и правдой служившему горожанам. На одной из ступеней постамента начертаны слова, которые были жизненным кредо Александра Пашутина - «Служение обществу должно быть целью жизни». Может, именно этого нам недоставало?..
Історична довідка
Олександр Миколайович Пашутін
(1846-1906)
Олександр Миколайович Пашутін народився 26 листопада 1846 року в родині спадкового почесного громадянина міста Миколи Петровича Пашутіна (міський Голова в 1848—51, 1863—64 рр.) та купецької дочки Ірини Кирилівни (до заміжжя Остроухової). Рід Пашутіних належав до старих купецьких сімейств з росіян-розкольників, що з'явилися ще в часи зведення Єлисаветинської фортеці (сер. XVIII ст.).
Олександр Миколайович навчався в Одеському комерційному училищі. Потому успадкувавши батькову торгову справу (винна і бакалейна торгівля), зміг не лише забезпечити рентабельность фамильного бізнесу, а й повністю віддатися громадській і благочинній діяльності.
25 червня 1871 року О.М. Пашутін був вперше обраний гласним єлисаветградської міської думи, а 12 травня 1878 року — міським головою, перебуваючи на цій посаді фактично до останніх років свого життя.
Відомо, що Олександр Миколайович Пашутін, крім суто бюрократичної діяльності, в т.ч. і на посаді міського голови, був щиро відданий місту та його жителям, займався благочинністю, нерідко витрачав на неї свої власні статки — так, він брав активну участь у роботі Червоного хреста (понад 25 років), інших міських благочинних установ; був членом правління реального училища (від 1874 р.), почесним опікуном жіночої (від 1872 р.) і чоловічої (від 1881 р.) гімназій, почесним мировим суддею (від 1877 р.); обирався на різноманітні головуючі посади — у спостережному комітеті Спілки взаїмного страхування (понад 23 роки), Товаристві поширення грамотності та ремесел (понад 20 років), раді старшин Громадських зборів (понад 25 років); від 1880 року був гласним (депутатом) єлисаветградського повітового земського зібрання і гласним же херсонського губернського земського зібрання.
За управління Олександра Пашутіна Єлисаветград пережив розквіт у всіх сферах міського життя — так, саме в цей час запущено водогін (1893), у місті відкрився перший український професіональний театр (1882), з'явився міський трамвай(перші проекти від 1887 року, реальний запуск — у 1897 році). Показником його авторитету вважають відомості про святкування у 1903 році 25-річчя перебування Олександра Миколайовича на посаді міського голови.
Попри виняткову зайнятість на усіх офіційних і громадських посадах О.М. Пашутін став першою особою, що в історії міста звела до купи і виклала на папері його історичний розвиток, — він є автором унікальної міської хроніки, виданої 1897 року під назвою «Исторический очерк г. Елисаветграда».
О.М. Пашутін помер 1 листопада 1906 року. Наступного дня (2 листопада) відправили громадську панахиду, і перенесли тіло небіжчика до Успенсьго собору (дотепер не зберігся), а на слідуючий день Пашутана поховали на Петропавлівському кладовищі. В останню путь міського голову проводжало чи не ціле місто.

Пам’ять про «Генріха Великого»

Матеріал підготували учні 9-В класу

НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №25,

природничо-математичний ліцей» м. Кіровограда

Михайло Дяченко, Романенко Павло

Є люди, професія яких невіддільна від їхнього життя. Це люди невичерпної енергії і творчий шлях їх - суцільне горіння.

Таким був Генріх Густавович Нейгауз - піаніст і педагог, публіцист і музично-суспільний діяч. У цій багатогранній натурі усе втілювало єдину, динамічну спрямованість до прекрасного, до Мистецтва з великої букви, до мистецтва справжнього, правдивого, натхненного.
Майбутнє зростає із минулого. Тому в першій Кіровоградській музичній школі ім. Г.Г.Нейгауза турбуючись про майбутнє, старанно збирають і бережуть усе, що стосується народного артиста РСФСР, доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв, професора Московської консерваторії Генріха Нейгауза.

Музей Генріха Нейгауза, створений при першій музичній школі імені Г.Г. Нейгауза міста Кіровограда, був відкритий 12 квітня 1981 року. Спочатку він функціонував як музейна кімната, але, із поповненням зібрання, виникла потреба розширити експозицію, — відтак згодом музейна колекція розмістилась у двох залах. У 1990 році музей Г. Нейгауза одержав звання народного.

У теперішній час заклад уже традиційно проводить велику просвітницьку діяльність. Щорічно відбуваються Нейгаузівські музичні зустрічі із запрошенням видатних музикантів-виконавців сучасності

Фестиваль народився в рік столітнього ювілею великого піаніста і педагога . Тоді, у 1988-м, на "малій батьківщині" свого вчителя побували з концертами видатні музиканти - С.Ріхтер, О.Насєдкін, А.Вєдєрніков, В.Горностаєва, Е.Малінін, М.Федорова, С.Бендицький.

Велику допомогу у проведенні фестивалю роблять Московська консерваторія, музичні ВУЗи України, Музичне товариство ім. К.Шимановського в м.Закопане, Польща, що встановило премію за краще виконання конкурсантами твору К.Шимановського.
З концертами виступають учні Г. Нейгауза. Традиційно беруть участь у фестивалі кіровоградські колективи: лауреат міжнародних і всеукраїнського конкурсів Муніципальний камерний хор, учасники міжнародних фестивалів Муніципальний камерний ансамбль "Барокко", "Єлісаветградська музична колегія".

Прикрасою фестивалю стають концерти юних музикантів - учасників програми "Нові імена" із Москви, Мінська, Києва, Харкова, Львова. Завершується фестиваль, як правило, концертом викладачів і учнів Кіровоградської дитячої музичної школи № 1 ім. Г.Нейгауза.

Величезна ерудиція Нейгауза при великій особистій чарівності завжди залучала до артиста молодь. Концертні зали, класи, аудиторії, у яких Генріх Густавович виступав, завжди були переповнені.
Нейгаузу належать блискучі статті і нариси про музику. Широкою популярністю користується його талановита книга "Про мистецтво фортепьяної гри".
Пам'ять про цього натхненного артиста, чия творча діяльність склала цілу епоху в історії музичного мистецтва назавжди збережеться в серцях його друзів і шанувальників.
У 1988 році на будинку, де народився Генріх Нейгауз, була встановлена меморіальна дошка.

Історична довідка

Генріх Густавович Нейгауз

/1888 -1964/

Є люди, професія яких невіддільна від їхнього життя. Це люди невичерпної енергії і творчий шлях їх - суцільне горіння.

Таким був Генріх Густавович Нейгауз - піаніст і педагог, публіцист і музично-суспільний діяч. У цій багатогранній натурі усе втілювало єдину, динамічну спрямованість до прекрасного, до Мистецтва з великої букви, до мистецтва справжнього, правдивого, натхненного.
Майбутнє зростає із минулого. Тому в першій Кіровоградській музичній школі ім. Г.Г.Нейгауза турбуючись про майбутнє, старанно збирають і бережуть усе, що стосується народного артиста РСФСР, доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв, професора Московської консерваторії Генріха Нейгауза.

Генріх Густавович Нейгауз народився 12 квітня 1888 року на Україні, в місті Єлисаветград. Його батьками були відомі в місті музиканти-педагоги, заснували там музичну школу. Дядей Генріха по материнській лінії був чудовий російський піаніст, диригент і композитор Ф.М. Блуменфельд, а його двоюрідним братом - Кароль Шимановський, згодом видатний польський композитор.

Дарування хлопчика проявився дуже рано, але, як не дивно, в дитинстві він не отримав систематичного музичної освіти. Його піаністичному розвиток протікало багато в чому стихійно, підкоряючись могутню силу яка звучить в ньому музики.

В дванадцять років Генріх вперше виступив перед публікою в рідному місті. У 1906 року батьки послали Генріха і його старшу сестру Наталію, теж дуже гарну піаністку, вчитися за кордон у Берлін. Почалися «роки мандрів». Нейгауз жадібно вбирав все, що могла дати йому культура Європи. Юний піаніст дає концерти в містах Німеччини, Австрії, Італії, Польщі. Публіка і преса тепло приймають Нейгауза. У рецензіях відзначається масштабність його дарування і висловлюється сподівання, що піаніст з часом займе чільне місце в музичному світі.

З 1912 Нейгауз став займатися у Годовського в Школі майстрів при Віденській академії музики та сценічного мистецтва, яку блискуче закінчив у 1914 році. Протягом усього життя Нейгауз з великою теплотою згадував свого вчителі, характеризуючи його як одного «з великих піаністів-віртуозів послерубінштейновской епохи». Початок Першої світової війни схвилювало музиканта: «У разі мобілізації я повинен був йти простим рядовим. З'єднання моє прізвище з дипломом віденської Академії не обіцяло нічого доброго. Тоді ми вирішили на сімейній раді, що мені необхідно отримати диплом російської консерваторії. Після різних колотнеч (я все-таки понюхав військову службу, але незабаром був звільнений з «білим квитком») я поїхав до Петрограда, навесні 1915 здав всі іспити в консерваторії і отримав диплом і звання «вільного художника ».

Одного чудового ранку на квартирі Ф.М. Блуменфельда пролунав дзвінок по телефону: дзвонив директор Тіфліського відділення ІРМТ Ш.Д. Миколаїв з пропозицією, щоб я приїхав з осені цього року викладати в Тифліс. Я, не довго думаючи, погодився. Таким чином, з жовтня 1916 я вперше став зовсім «Офіційно» (оскільки я почав працювати в державній установі) на шлях російського вчителя музики та піаніста-виконавця.

Після літа, проведеного частиною в Тімошовке у Шимановських, частиною в Єлисаветграді, я в жовтні приїхав в Тифліс, де відразу ж став працювати в майбутній консерваторії, що називалася тоді ще Музичним училищем Тіфліського відділення та імператорського Російського музичного товариства.

Учні були слабкими, більшість з них у наш час навряд чи могли б бути прийняті в районну музичну школу. За самими небагатьма винятками робота моя була тієї ж «каторгою», якій я скуштував ще в Єлисаветграді. Але гарне місто, південь, деякі приємні знайомства і т.д. частково вознаграждалі мене за мої професійні страждання. Незабаром я почав виступати з сольними концертами, в симфонічних концертах і ансамблях з моїм колегою-скрипалем Євгенієм Михайловичем Гузіковим.

З жовтня 1919 по жовтень 1922 я перебував професором Київської консерваторії. Незважаючи на велику педагогічне навантаження, я дав за ці роки багато концертів з різноманітними програмами (від Баха до Прокоф'єва і Шимановського). Б.Л. Яворський і Ф.М. Блуменфельд тоді теж викладали в Київської консерваторії. У жовтні Ф.М. Блуменфельд і я, на вимогу наркома А.В. Луначарського, були переведені до Московської консерваторії. Яворський ще за кілька місяців до нас перебрався до Москви. Так розпочався «московський період моєї музичної діяльності ».

Отже, восени 1922 Нейгауз поселяється в Москві. Він грає і в сольних і в симфонічних концертах, виступає з квартетом імені Бетховена. Спершу з Н. Бліндер, потім з М. Полякіна музикант дає цикли сонатних вечорів. Програми його концертів, і раніше досить різноманітні, включають твори самих різних авторів, жанрів і стилів.

«Хто у двадцяті - тридцяті роки слухав ці виступи Нейгауза, - пише Я.І. Мільштейн, - той на все життя придбав щось таке, чого не висловиш словами. Нейгауз міг грати більш-менш вдало (він ніколи не був піаністом рівним -- почасти через підвищеної нервової збудливості, різкої зміни настроїв, почасти через примату імпровізаційного початку, влади миті). Але він незмінно притягував до себе, запалював і надихав своєю грою. Він був завжди іншим і в той же час одним і тим же художником-творцем: здавалося, що він не виконував музику, а тут же, на естраді, її створив. Не було нічого штучного, шаблонного, скопійованого в його грі. Він володів дивовижною пильністю і душевною ясністю, невичерпною фантазією, свободою вираження, умів почути і виявити все потаємне, приховане (нагадаємо хоча б про його любов до підтексту виконання: «треба вникати в настрій - адже саме в цьому, ледь відчутною і не до кінця піддається нотного запису, вся суть задуму, весь спосіб ...»). Він володів звуковими ніжними фарбами для передачі найтонших відтінків почуття, тих невловимих коливань настрою, які для більшості виконавців так і залишаються недоступними. Він і підкорявся виконуваному, і творчо його відтворював. Він весь віддавався почуттю, яке інколи здавалося в ньому безмежним. І разом з тим: був вимогливо суворий до себе, ставлячись критично до кожної деталі виконання.».

В 1922 відбулася подія, що визначила всю подальшу творчу долю Нейгауза: він став професором Московської консерваторії. Протягом сорока двох років тривала його педагогічна діяльність у цьому славетному вузі, що дала чудові результати і багато в чому сприяла широкому визнанню радянської фортепіанної школи в усьому світі. У 1935-1937 роках був Нейгауз директором Московської консерваторії. У 1936-1941 роках і починаючи з 1944 року до самої смерті в 1964 р. - завідувачем кафедри спеціального фортепіано.

Тільки в грізні роки Великої Вітчизняної він змушений був припинити свою педагогічну діяльність. «У липні 1942 року я був направлений до Свердловська на роботу в Уральську і Київську (тимчасово евакуйовану у Свердловськ) консерваторії, - пише у своїй автобіографії Генріх Густавович. - Там я пробув до жовтня 1944 року, коли було повернуто до Москви, до консерваторії. Під час перебування на Уралі (крім енергійної педагогічної роботи) я дав багато концертів у самому Свердловську і в інших містах: Омську, Челябінську, Магнітогорську, Кірові, Сарапул, Іжевську, Воткінську, Пермі».

Романтичне початок артистизму музиканта позначалося і в його педагогічній системі. На його уроках панував світ окриленої фантазії, розкріпачує творчі сили молодих піаністів. Починаючи з 1932 року численні вихованці Нейгауза завойовували премії на самих представницьких всесоюзних і міжнародних конкурсах піаністів - у Варшаві та Відні, Брюсселі та Парижі, Лейпцигу та Москві. Школа Нейгауза - могутня гілка сучасного фортепіанного творчості. Які різні артисти вийшли з-під його крила - Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Яків Зак, Євген Малінін, Станіслав Нейгауз, Володимир Крайнєв, Олексій Любимов.

Пам'ять про цього натхненного артиста, чия творча діяльність склала цілу епоху в історії музичного мистецтва назавжди збережеться в серцях його друзів і шанувальників.